Традиційний стяг ЛГБТ-спільноти. Фото ілюстративне
Традиційний стяг ЛГБТ-спільноти. Фото ілюстративне

Бути лесбійкою або геєм на Волині – як це

17:00 22.02.2021
2621

Про права ЛГБТ-спільноти не заведено говорити взимку. Та й взагалі на цю тему вкрай мало говорять та пишуть на Волині. Іноді згадують влітку – у час ПрайдМісяця та Маршу рівності. І навіть тоді дехто примудряється «забути сказати», чому люди виходять на вулиці з веселковими стягами.

В Україні ЛГБТ-люди стикаються з великою кількістю упереджень щодо себе. Часто вони страждають від дискримінації й не звикли про це розповідати. Така ж ситуація й на Волині.

Говорячи про тему уваги ЗМІ до теми ЛГБТ+, історикиня, координаторка громадської організації «Інсайт» у Луцьку Яна Лис зауважує позитивні тенденції. Каже, що після перемоги Євромайдану самі ЛГБТ+ люди стали більш відкритими.

«Без врахування цієї статті, за останні роки також вийшло ще кілька чудових інтерв’ю, де луцькі представниці лесбійської спільноти, не приховуючи своїх імен, відверто розповідали про себе. І тішить професійність волинських журналісток, які готували ці матеріали.

Разом з тим, ми дуже важко долаємо сталінські гомофобні «традиції», химерно підтримувані в Україні нині праворадикальними рухами. Досі низка волинських ЗМІ використовує некоректну термінологію: радянське паталогізуюче «гомосексуалісти», замість «гомосексуали», або вживають вислів «нетрадиційні цінності».

Хоча ще з епохи Скіфії і багато століть потому ЛГБТ+ люди на теренах України були звичною (і до часів російського Петра І, практично, не дискримінованою) частиною суспільства.

Про гендерні перевтілення на Маланка-фесті пишуть як про українську «споконвічну традицію», а платформа дрег-квін на Марші Рівності у деяких ЗМІ раптово уже «нетрадиційні цінності».

Лише діалог і намагання зрозуміти одне одного ведуть до суспільної солідарності. Та як наслідок, до задекларованого в Конституції руху України в ЄС, а не до «русского міра». І необхідно зазначити, що наші ЗМІ таки з кожним роком стають все більш гендерно чутливими», – зазначає експертка.

Журналістка Район.in.ua поспілкувалася з геєм та лесбійкою з Волинського краю. Відверто говорити вони погодилися лише на умовах анонімності, тож у тексті їх імена змінили. Говорити із закритим обличчям – питання не лише особистої безпеки, але й убезпечення близьких від необґрунтованого осуду.

Сексуальна орієнтація – серед основних ознак, за якими відбувається дискримінація в Україні. Так відповіли 26% респондентів дослідження Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва в співпраці з Центром прав людини ZMINA за підтримки Програми розвитку ООН (ПРООН) в Україні. Більше дискримінують за віком (40%) та інвалідністю (38%).

Це ж дослідження показало, що безумовно чи за певних обставин українці готові обмежувати права наркозалежних (63%), олігархів (50%), колишніх засуджених (46%), людей зі специфічними політичними поглядами (46%) та ЛГБТ (42%). Тож не дивно, що представники ЛГБТ+ не поспішають відкриватися у нашій країні.

Щодо наших героїв, то обоє в дитинстві захоплювались історією та мріяли стати археологами. Вони розповіли, як склалось їхнє життя на Волині й чи вплинула на нього сексуальна орієнтація.

Я остаточно визначилась з тим, хто я є, і йду далі

Марина з Рівненщини. Їй 24 роки. Вона раніше навчалась у Луцьку, має економічну освіту. Нині працює у приватного підприємця. У дитинстві дуже любила історію й мріяла стати археологинею. Марина – лесбійка, і її турбують права ЛГБТ-спільноти у нашій країні.

П’ять років тому дівчина зауважила, що їй подобаються дівчата. Протягом цього часу вона намагалася боротися з власною гомосексуальністю. Марина гадала, що мусить це змінити. Лише недавно дівчина прийняла себе такою, якою є.

«Це була боязнь. Мені було страшно і не зрозуміло. Поруч не було нікого, з ким я могла відверто поговорити й не наразитися на осуд. По суті, з усім я розбиралась й справлялась сама. Зараз я остаточно визначилась з тим, хто я є, і йду далі», – розповідає Марина.

Вона каже, що життя могло б виявитись значно простішим, якби вона у потрібний момент звернулася до фахового психолога. Саме так вона радить робити усім, хто не може розібратись у собі.

Значна частина близького оточення дівчини перестали з нею спілкуватися після її камінг-ауту.

«Дехто з них називав інші причини, хоча я вважаю, що ці люди просто не змогли мене сприйняти такою, як я є», – без осуду й образи каже Марина, оскільки й сама тривалий час пробували боротися із собою.

Також вона з вдячністю ставиться до людей, які зовсім не змінили свого ставлення після камінг-ауту, та до нового оточення з ЛГБТ-спільноти.

Трохи сумує дівчина за щирими стосунками з подругою дитинства, яка, одружившись, перестала спілкуватися з Мариною. Вона припускає, що дружбу заборонив чоловік.

Не одразу сприйняла новину про гомосексуальність доньки й мама Марини. Вона вигукувала образливі фрази, мовляв, це – хвороба. Кілька днів мати просто не розмовляла з донькою. Зрештою, стосунки налагодились, однак на такі особисті теми близькі люди більше не спілкуються.

«Більше порушувати цю тему я не хочу. Просто вона ще не готова, оскільки оточена стереотипами. Вона досі чекає, що одного дня я приведу додому принца на білому коні й відмовляється сприймати, коли я прошу не чекати такого від мене», – розказує Марина.

Вона зауважує, що варіант таких стосунків із мамою – не найгірший, адже вдалося зберегти спілкування. Одночасно дівчина розповідає, що таки дуже хотіла б, аби мама сприймала її такою, якою вона є, щоб коли-небудь познайомити її зі своєю дівчиною.

«Мені сумно, що багато людей, включно з моєю мамою, продовжують жити у світі, де ЛГБТ буцімто не було, де про права й рівність людей взагалі не говорили», – зізнається Марина, наводячи історичну довідку перших згадок лесбійського кохання.

З відкритою й очевидною агресією через свою сексуальну орієнтацію дівчина ніколи не стикалась, тому вважає, що ярих гомофобів не так багато, як може здаватись, й, зрештою суспільство повільними кроками таки рухається у бік толерантності до ЛГБТ-спільноти.

Натомість часто доводиться спростовувати стереотипи щодо гомосексуальності. Наприклад, Марину завжди веселить фраза на кшталт «та ти зовсім на лесбійку не схожа».

«Чомусь багато людей вважають, що лесбійки мають мати рожеве чи блакитне волосся, пірсинг і обов’язково тату. Це ж абсурдно і смішно», – каже дівчина.

Ще один стереотип не такий веселий і скоріше дратує, аніж веселить. Марина каже, що багато її знайомих дівчат чомусь вважають, що лесбійкам повинні подобатись абсолютно усі жінки, і вони просто остерігаються сексуальних домагань.

«Деяким доводилось пояснювати, що все нормально, я не збираюсь ні до кого чіплятися. Це наче на пальцях розтлумачувати, як виникає симпатія. Тут добре спрацьовує запитання, чи тобі подобаються геть усі чоловіки, чи кидаєшся ти на усіх чоловіків підряд», – ділиться дівчина.

Також іноді доводиться доволі гостро відповідати на закиди про сім’ю.

«Мені кажуть, що я ніколи не зможу мати нормальну сім’ю. А що таке нормальна сім’я? Чи нормальна сім’я, де чоловік б’є жінку? Чи нормальна сім’я, коли дитина опиняється в дитбудинку? Я переконана, що дві жінки часто можуть дати дитині більше, аніж деякі чоловіки з так званих «нормальних» сімей. Інша річ, що поки що законодавство в нашій країні грає не користь ЛГБТ. Й мати узаконені одностатеві стосунки в Україні неможливо, як неможливе й усиновлення лесбійськими парами», – констатує Марина.

Цікаво, що вона зіткнулася із дискримінацією у професійній сфері через те, що жінка. Розповідає, що на одній із співбесід її запитали, коли вона збирається виходити заміж і йти у декрет. Каже, що дуже хотілося тоді відповісти, що як тільки в Україні з’явиться відповідне законодавство, так одразу й піде.

Кожен повинен мати право на сім’ю, шлюб й безпечне життя

Іван – волинянин, йому 23 роки й він нині здобуває медичну освіту. З навчанням він поєднує роботу адміністратором інтернет-магазину. Іван – гей і через свою сексуальну орієнтацію зазнавав утисків. Він переконаний, що в України права повинні бути рівними для усіх, включно з ЛГБТ-людьми.

Він почав задумуватись про власну сексуальну орієнтацію у 16 років. Тоді почав шукати інформацію в інтернеті та дізнався про гомосексуальність та бісексуальність. Швидко хлопець подружився з представниками ЛГБТ-спільноти й вважає, що йому пощастило відносно швидко зрозуміти себе.

«Коли познайомився з представниками ЛГБТ, зрозумів, що гомосексуальні стосунки – це доволі поширене явище. Я впевнився, що точно не належу до так званих натуралів. Якщо зважати на мій сексуальний потяг, я себе відчуваю посередині між гомосексуальністю та бісексуальністю», – розповідає Іван.

Іван не може назвати свою родиною гомофобною, однак поки що відкриватися навіть найріднішим не поспішає. Він переконаний, що рідні ще не готові сприйняти інформацію про його гомосексуальність.

«З кожним днем я відчуваю, що цей момент наближається. І рано чи пізно доведеться сказати й відкритися. Я думаю, що реакція буде адекватно, бо вже чув від мами, що вона мене любить, тож сприймає таким, яким я є», – ділиться хлопець.

Він вважає, що не обов’язково кожен представник ЛГБТ-спільноти мусить відкриватися.

«Особливої потреби в тому, щоб відкриватися, я не бачу. Якщо тебе не запитують про сексуальну орієнтацію, то яка потреба усім про це казати? Якщо ж когось це цікавить, то можна сказати», – каже Іван.

Він пригадує й історію, коли близька подруга дуже розчарувалась, дізнавшись про сексуальну орієнтацію Івана. Вони дружили змалечку, й хлопець припускає, що вона була таємно закоханою у нього. Тож не дивно, що не змогла приховати емоцій.

Проте на цьому дружба з дівчатами не закінчилась, й хлопець цьому радіє. Розповідає, що дружить з кількома гетеросексуальними дівчатами, які часто радяться з ним.

Іван каже, що українське суспільство, зокрема й волиняни, ближче до толерантності до ЛГБТ-спільноти, аніж до агресивної гомофобії, хоча у підлітковому віці йому довелось потерпати через негативне ставлення до себе як до гея.

«Зрілі люди, які адекватно сприймають інформацію, які змогли розставити пріоритети в житті, які розуміють, що на їх життя гомосексуальні стосунки ніяк не впливають, доволі нормально сприймають геїв і лесбійок. Вони є толерантними. Інша ситуація з дітьми, вони часто бувають жорстокими. Я відчував негатив у зв’язку з гомосексуальністю у шкільні роки. В мені це вже тоді якось проявлялось і люди це бачили, а я не помічав. Для мене було дико і я не розумів, чому на мене говорять образливими словами», – ділиться хлопець.

Також Іван помічав не однакове ставлення суспільства до гомосексуальних чоловічих та жіночих пар. Він каже, що до геїв ставляться більш вороже, аніж до лесбійок. Коли дівчата гуляють містом, тримаючись за руки, це переважно нікого не бентежить. Однак, якщо таке роблять хлопці, то ризикують отримати агресивну реакцію.

«Існує такий стереотип маскулінності, мовляв, якщо ти чоловік, то не повинен плакати, жалітися», – розмірковує хлопець.

Він вважає, що кожна людина вільна робити те, що вона хоче, якщо це не шкодить іншим. Кожен повинен мати право на сім’ю, шлюб й безпечне життя. Іван наголошує, що прайд у Києві – саме про права людей, а не про пропаганду одностатевих стосунків, як це часом інтерпретують.

«Мова йде перш за все про права людини. Не про стать, не про сексуальні вподобання, а саме про права. Є люди, які прагнуть жити одностатевим життям, які хочуть вступити в шлюб зі своєю коханою людиною. Це – факт. Але можливості такої вони не мають», – констатує хлопець.

Ірина ВОРОТНА

Коментарі
Загрузка...
1 березня
Сьогодні
Вчора