РАЙОН.IN.UA
Яна Агеєва – засновниця освітнього простору
Яна Агеєва – засновниця освітнього простору

Історії переселенок, які змогли почати нове життя у Луцьку

17:34 23.09.2019
1697

Що найбільше болить, чого не вистачає та з чим борються жінки зі Сходу України, які втратити все – майно, роботу, друзів, – переїхали у незнайоме місто на іншому кінці країни та змогли встати на ноги.

Історії цих жінок тісно переплітаються і перегукуються. У кожної різні життя, обставини переселення, але одна причина – війна. Одні у них і проблеми: як фінансові, так і моральні.

Сьогодні на Волині проживає 2142 родини переселенців зі Сходу та Криму: 1096 − з Донецької області, 775 – з Луганської, 271 – з півострова, повідомляють у відділі сім'ї, внутрішніх та зовнішніх зв'язків департаменту соціального захисту населення Волинської ОДА

Найбільша кількість осіб проживає у Луцьку, Нововолинську, Ковелі. Із районів Волинської області найпопулярнішими серед переселенців є Луцький, Ківерцівський, Маневицький та Камінь-Каширський.

У Іваничівському та Турійському таких родин найменше.

Найбільше сімей із Донецької області проживають у місті Луцьк (587) та у Луцькому районі (100 родин). Трохи менше у Ковелі (63 родини) та Нововолинську (49), серед районів перший у рейтингу є Ківерцівський (40 родин).

Найменша частка переселенців із Донецька у Іваничівському районі (4 родини), Турійському (6) та Локачинському (7).

Найбільше сімей із Луганської області проживають у Луцьку (404), другий у рейтингу Нововолинськ (75 родин), третій – Луцький район (35), у Маневицькому районі є 30 родин переселенців. Найменше жителів Луганської області переїхало до Іваничівського (3 родини), Шацького та Турійського районів (по 5 родин).

Частка жінок серед переселених осіб зі Сходу помітно вища за частку чоловіків, тоді як у переселенців із Криму різниці тут майже немає.

Так, за даними відділу сім'ї, внутрішніх та зовнішніх зв'язків департаменту соціального захисту населення Волинської ОДА, із Донецької області на Волинь переїхали 621 жінка працездатного віку, тоді як кількість переселених чоловіків цього віку становить 543.

Така ж ситуація із переселенцями працездатного віку із Луганщини: 475 жінок та 367 чоловіків.

Проте, серед осіб обох статей, які досягли пенсійного віку, різниці майже немає: з Донеччини взагалі переїхало більше чоловіків – 365, а жінок – 285; з Луганської області на Волинь переселились 206 жінок та 142 чоловіка пенсійного віку.

Врівноважена кількість переселенців обох статей із Криму: працездатного віку жінок – 127, чоловіків – 145, пенсійного віку жінок – 26, чоловіків – 24.

Вже п’ять років ці люди облаштовують своє життя тут, на Волині. За цей час умови проживання, фінансовий стан, рівень працевлаштування переселенців значно зріс, люди звикли до нового оточення, культури, завели нові знайомства та стали частиною міста.

Зовсім інша ситуація була на початках, у 2014 15 роках, коли не було ні житла, ні коштів, коли допомагали чим могли звичайні місцеві жителі, вже згодом громадські організації та донори.

Про те, з якими труднощами доводилося стикатися людям, котрі змушені були покинути свої домівки на сході країни, - в історіях жінок, які знайшли у собі сили почати все з нуля і за такий короткий термін стати знову успішними.

Читайте також:

«Бізнес.Район» розпочинає серію публікацій на гендерну тематику

ХУДОЖНИЦЯ ІЗ ДОНЕЧЧИНИ

Ірина Голощапова – художниця, засновниця творчої майстерні любительського об’єднання «Дари Макош». До війни жила в Донецьку, працювала у Донецькому технікумі промислової автоматики викладачкою економіки та маркетингу, а раніше – в податковій інспекції міста. Безпосередньо перед початком війни була у декретній відпустці.

«Ми поїхали на самому початку війни на місяць у Карпати, просто на відпочинок, з впевненістю, що за цей час усе закінчиться і ми повернемось додому. Відпочили, але повертатись було нікуди. Все стало тільки гірше», − згадує Ірина Голощапова.

Спершу намагались влаштуватись в Івано-Франківській області, а згодом переїхали в Луцьк. На початку найбільше складнощів мали через фінанси: не було ані житла, ані роботи, доводилось виживати на декретні гроші. Тоді допомагали місцеві, на ринку просто так давали продукти, коли дізнавались, що з Донецька, люди у будинку приносили їжу, одяг.

«В Луцьку також всі йшли на зустріч. Якби люди не допомагали, то б моя справа зараз не розвивалась. Починаючи з високих чиновників, закінчуючи простими людьми – всі допомагали», − ділиться пані Ірина.

Не зважаючи на серйозні посади та роботу, жінка малювала все життя і ще в Донецьку задумувалася над створенням дитячого гуртка. Коли приїхала у Луцьк, намагалась продовжувати малювати, хоч матеріали для творчості дуже дорогі. Деякі картини у художниці були з собою, мала також біжутерію – все це приносила на виставки міста. Так Ірину Голощапову помітила Ольга Тиха (на той момент – керівниця клубу «Патріот Батьківщини») і запросила вести гуртки.

«Ми довгі чотири роки працювали душа в душу, вона підтримувала всі мої ініціативи, допомагала всім», − розповідає художниця.

Згодом жінка сформувала творчий жіночий клуб, який існує досі. У ньому багато самотніх жінок: і переселенок, і лучанок, які приходять, щоб реалізувати себе, зняти стрес за допомогою малювання, рукоділля, співів і навіть танців, але найголовніше – щоб поспілкуватись і знайти подруг.

«Скільки наших переселенок і лучанок в клубі знайшли одна одну! Вони дружать сім’ями. Моя справа – допомагати їм реалізуватись у різних сферах, відкривати таланти жінок, про які вони самі не підозрюють», − розповідає пані Ірина.

Зараз художниця працює переважно з дітьми, проводить заняття в бібліотеках №6 та №10, крім цього, навчає дітей у таборах, дає приватні заняття. Жінку вже добре знають у Луцьку та часто запрошують на різні заходи.

Теми її власних картин – квіти і пейзажі. Пані Ірина використовує безліч різноманітних матеріалів: малює пластиліном і кавою, аквареллю, фактурною пастою, олійними фарбами і акрилом. Любить зображувати риб та красиві міські краєвиди.

«Якщо я довго не малюю, у мене всередині починається бунт, починають снитись сни з поєднаннями різних матеріалів, кольорів, пропорцій», − зізнається жінка.

На питання «Чого не вистачає зараз?» переселенка коротко відповідає: «Мами і сина». Частина родини залишилась в Донецьку і вже п’ять років вони не бачили одне одного. Як і всім, переселенцям не вистачає житла, домашнього затишку. Але повертатись на Схід жінка не планує і не хоче.

Читайте також: Як власний бізнес допоміг «особливій» мамі з Ковеля позбутися токсичних стосунків. ФОТО

ВЛАСНИЦЯ РИБНОГО БІЗНЕСУ

Ще одна переселенка з Донецька – Вікторія Оробейко – через війну втратила великий рибний бізнес у своєму місті і змогла частково його відновити у Луцьку.

Жінка має дві вищі освіти: інженер-технолог громадського харчування і юрист із господарського права. У Донецьку була засновницею двох підприємств, одне з яких забрали, бо воно знаходиться на окупованих територіях. Займалася виробництвом рибних продуктів і організацією дитячого харчування в 51 школі Донецька (під її керівництвом готували їжу для школярів). Штат працівників на підприємствах становив 300 осіб. Мала також свій критий ринок, була депутаткою.

Коли почалась війна і всі надії на те, що ситуація налагодиться були вичерпані, жінка почала шукати місце для переїзду разом зі своїм підприємством. Восени 2014 року завантажили дві вантажівки і виїхали в Луцьк, більше вивезти їм не дозволили нічого. Тодішній мер міста Микола Романюк запропонував зайняти приміщення колишньої риббази, яка не працювала з 2012 року. Підприємство було у досить поганому стані, але вибору вже не мали.

«Зі мною приїхали багато переселенців, працівників нашого підприємства. Вони залишили все в Донецьку. Директорка підприємства приїхала (а я засновниця), моя сім’я, родина чоловіка, потім переселилась ще одна сім’я працівників і діти з іншої сім’ї. Разом близько 20 людей. Після цього ми почали робити те ж саме: виробляємо рибну продукцію. Я особисто вже цим не займаюсь, допомогла запустити підприємство лише», − згадує пані Вікторія.

Одразу після переїзду найважче було морально, бо втратили не тільки житло, майно, гроші, втратили щось цінніше – друзів та знайомих. У новому оточенні довелося завойовувати авторитет і повагу знову, відкриватись людям, показувати свій характер, стиль та принципи. Так само тяжко було довіряти незнайомцям, вивчати людей та починати з ними працювати.

Жінка зауважує, що більшість волинян, з якими мала справу, добрі та совісні, але траплялись і рідкісні випадки, коли її зустрічали з образами та агресією. Із людьми, які ставлять на переселенців клеймо «сепаратисти», пані Вікторія радить просто розмовляти, намагатись зрозуміти хід їхніх думок.

«Звісно, ми різні люди, але у нас так багато спільного: інтереси, проблеми, плани. Що ж нам ділити?», − запитує жінка.

Зараз вона займається дитячим харчуванням та віддалено керує частиною виробництва на Донеччині. Бізнес в десятки разів менший, але всі працівники розвиваються та навчаються. Із Луцька Вікторія Оробейко виїжджати не планує, каже, що тут сім’я вже вкорінилась, і якщо повернеться у Донецьк, то лише для того, щоб продати нерухомість.

Читайте також: Як ратнівчанка почала створювати дивовижні прикраси з бісеру й започаткувала на цьому власний бізнес. ІНТЕРВ’Ю

ГРОМАДСЬКА ДІЯЧКА ІЗ ЛУГАНСЬКА

Значну допомогу переселенцям у Луцьку надавала громадська організація «Переселенці Криму та Донбасу», створена у липні 2014 року, яку очолювала Олена Черенкова з Луганська.

Олена працювала в місцевій обласній державній телерадіокомпанії на посаді радіожурналіста. Не збиралась нікуди їхати з рідного міста, мала свою авторську програму і планувала далі розвиватись у цій сфері.

«Коли почалися військові дії, поруч з нашим домом вибухнув снаряд, дуже перелякались моя старенька мама і донька. Ми зібрались швидко і виїхали. Це було у червні 2014 року», − згадує жінка.

У Луцьку ніколи раніше не була, потрапила сюди випадково, бо тут давали місця у гуртожитку на літній період. Планувала восени повернутись додому, щоб дитина продовжила навчання, але не склалося. У Луганську залишилася квартира у центрі міста, яка поступово руйнується без господарів.

Тут одразу почала знайомитись з волонтерами, з релігійними організаціями. Люди несли ковдри, варення, соління. Знаходила інших переселенців з Луганська, з Донецька, з Ясинуватої, зі Станиці Луганської. Допомагала дізнаватись, де можна зняти квартиру чи кімнату, де отримати продуктові набори. Влітку 2014 увійшла до ГО «Переселенці Криму та Донбасу», члени якої почали звертатись до різних установ та організацій, щоб якось допомогти одні одним.

«Що міська влада могла нам дати? Аж нічого. У Луцьку досі немає соціального досі. Усі переселенці знімають тут квартири, кімнати, будинки. Роботу теж люди шукали самі. Тому дуже була важлива така взаємодопомога різних міських організацій», – коментує пані Олена та додає, що велику допомогу надавали і релігійні організації, зокрема приміщеннями, у яких зберігались одяг, взуття, постільна білизна для переселенців.

Єдине, що не могла дати жодна організація, – це житло і ця проблема досі актуальна. Тому, за словами Олени Черенкової, багато переселенців повертаються назад через залишене майно. У неї самої пустує квартира в Луганську, але єдине, за чим сумує жінка, – це паперові фотографії, бо це пам’ять і вона дорожча за меблі чи техніку.

За даними відділу сім'ї, внутрішніх та зовнішніх зв'язків департаменту соціального захисту населення Волинської ОДА, із 1096 родин із Донецької області, які переселились на Волинь, повернулись назад – 564; із 775 родин з Луганщини поїхали назад 479. Із 271 кримських сімей виїхали 87 родин.

Із проблемою міфів про українців зі Сходу та Заходу пані Олена теж зіткнулася. Розповідає, що існує думка про переселенців як бандитів, п’яничок, так само як міф про «бандерівців». Але жінка стверджує, що всіх їх варто розвінчувати, йти на діалог і зближуватися.

ЗАСНОВНИЦЯ ОСВІТНЬОГО ПРОСТОРУ

Із Луганська до Луцька переїхала і Яна Агеєва, яка заснувала громадську організацію «Платформа корисного дозвілля». Також жінка викладає англійську дітям у мовній школі «Світ без обмежень» та координує ютуб-канал «Yeva&Mira kids` club».

У 2015 році вона отримала грант від громадської ініціативи «КримSOS» та благодійної організації «Stabilization Support Services» на проведення занять з англійської та німецької мов. Гранту вистачило на чотири місяці, але навчання продовжили на шість, працювали у бібліотеці на Грушевського. Після цього жінка почала шукати нові можливості. Зараз на Винниченка орендує офіс, де проводить заняття для дітей.

«Це не школа англійської мови, а освітній простір, в якому люди можуть приходити і дізнаватись щось нове. Ми надаємо багато інформації по міжнародних стажуваннях. Ми намагаємось дітей заохотити вивчення мови, не тому, що вони мусять, а тому що це потрібно. Допомагаємо дивитись на світ з різних сторін. Така наша місія», − зазначає Яна Агеєва.

За спостереженнями Яни, деякі люди ставляться упереджено до переселенців через луганську чи донецьку прописку: вважають сепаратистами, вбивцями, злодіями.

«Початок цієї проблеми – на законодавчому рівні, кінець – у особистому ставленні кожного з нас. Я втомилась бути політкоректною, просто тому, що ми переселенці? Чому я маю відповідати чиїмсь вигаданим критеріям, якщо я вважаю по-іншому?» − каже Яна Агеєва.

Іванна МАСЯК

Матеріал підготовлено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині за підтримки «Медійної програми в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.

загрузка...
Коментарі
22 жовтня
Вчора
20.10.2019