РАЙОН.IN.UA
Джемал Бідюк
Джемал Бідюк

Історія грузинського переселенця з Донбасу, або розмова про політику, спеції та вино

13:02 10.02.2019
62

Цього колоритного чоловіка з щирою усмішкою, у мові якого змішалися російські та українські слова з грузинським акцентом знають у Шацьку не лише як переселенця з Донецька з екзотичним іменем Джемал та українським прізвищем Бідюк, а й як людину, котра знайомить місцеве населення із традиційною грузинською кухнею.

Розмова видалася цікавою та насиченою. Говорили про його родину, політику, Грузію та Україну, вино та грузинську кухню, адже це те, чим жив і сьогодні живе Джемал.

Родом Джемал Бідюк з села у Кахетії (регіон Грузії). Його батько після другої світової війни у 1949 році поїхав з України шукати кращої долі у Грузію, куди раніше переїхала його сестра, там і одружився. В родини один за одним з’явилося двоє синів, молодший з яких – Джемал.

Про дитинство у чоловіка – особливі спогади: було важко жити через безгрошів'я, хворобу матері… Усмішкою освітлюється обличчя Джемала, коли зринають спогади про діда, кторий весь свій вік прожив у селі, трудився на винограднику та жив з того, що зумів заробити своєю чесною працею. І біля діда премудростям господарювання вчився малий Джемал, допомагаючи йому скрізь і в усьому. А в нагороду отримував таке солодке та смачнее морозиво!

Навчався у сільській школі, яка була поділена на два сектори – російський та грузинський, потім – в училищі, де здобув спеціальність слюсара-мантажника, що згодом і допомагало у житті. Відслужив у армії. Потім у 22-річному віці поїхав у Донецьк, до батькових сестер. Думав, подивлюся світ, та й повернуся. Але доля вирішила інакше.

«Працювати в Радянському Союзі можна було скрізь, але в одних регіонах зарплати були більші, в інших – менші. На заводах платили більше, тому й вирішив зостатися в Донецьку, металургійному регіоні. Працював водієм 4 роки, жив у гуртожитку, де познайомився з майбутньою дружиною Людмилою», - розповідає Джемал Іванович.

Аби забезпечити родину житлом, після чотирьох років роботи водієм перейшов працювати у бригаду з будівництва шахт, адже там черга на житло рухалася швидше. Та й квартиру ородині, де було двоє діток, обіцяли трикімнатну. Зрештою, мрія родини про власне помешкання здійснилася у 1992 році.

Небезпечна робота на будівництві шахт, де доводилося працювати на самісінькій висоті чи глибоко під землею, далася взнаки. Загострилася хвороба спини, згодом – операція, за якою – й вихід на пенсію по інвалідності.

Тоді став мріяти про повернення у рідну Грузію. Купили у Кахетії земельну ділянку, разом із сином почали будувати будинок. Та у 2014 році у Грузії син трагічно гине.

«Мій «грузинський проект» закінчився, - з сумом в голосі каже Джемал про втрату своєї кровинки. - Дружина та донька, коли на Донбасі почалася війна, не захотіли оселитися у Грузії. Мусили переїжджати сюди, на малу Батьківщину Людмили (родом жінка із села Вілиця). Мої казали та вірили, що ця війна – ненадовго, вона скоро закінчиться. Але я вже знав, що таке Росія. Чому війна у моїй Грузії не закінчилася швидко, то чому вона має швидко закінчитися в Україні?»

Так і сталося. З сумом і люттю дивився Джемал новини про війну на сході. Там бачив, як великий алюмінієвий ангар для ремонту літаків на сторому донецькому аеропорту потрохи перетворювався у руїни.

«З часом від нього зовсім нічого не залишилося. А я там разом зі своїми хлопцями десятки тисяч болтів накурутив, щоб усе зібрати! Спалили таки. Це реалії життя. Ми будували, а другі прийшли і все знищили», - приречено видав Джемал. Переживав за доньку та дружину, які перебували у Пісках та які постійно обстрілювали сепаратисти.

«Довго переконував рідних покинути окуповані території, бо я вже знав, що таке Путін і на що він здатен. Коли заїжджаєш в ту зону, проходиш блокпост, ти перестаєш бути людтиною: «обнуляєшся» зовсім. Для них ти вже звичайний перехожий. Тебе ніхто там захощати не буде: ні міліція, ні суди, ні прокуратура», - ділиться враженнями переселенець про відвідини окупованої зони.

Після цього Джемал довго розповідав про те, яким способом «донецькі» ставали олігархами, «прихватизуючи» заводи та усе, що могли. Натомість прості люди змушені були виживати лише на одну зарплату. «Я завжди хотів іншу систему в державі, хоч розумію, що ідеальної нема. Вірю, що в України ще все попереду, що все буде добре. Треба тільки дати гідну відсіч Росії та обрати достойного президента, депутатів», - переконаний грузин.

Потрохи звикала родина Бідюків до життя у Шацьку. Спочатку винаймали квартиру, а вже згодом, коли завдяки допомозі покійного селищного голови Сергія Віннічука, екс-голови райдержадміністрації Ігоря Корольчука та його заступника Сергія Сидорука (нині – депутата районної ради) отримали земельну ділянку, почав будувати свій дім.

«Продали свою квартиру та доньчину в Макіївці, а за ті гроші стали зводити дім у Шацьку. Щось умів робити сам, щось допомагали добрі люди. Купували старі меблі, шукали дешевші будівельні матеріали», - згадує Джемал.

Аби заробити ще якусь копійку(гроші, отримані за вкартиру, використали на будівництво, а пенсії не надто порозкошуєш з теперішніми цінами) переселенець-грузин три роки займався виготовленням різноманітних сортів сиру та продавав його на місцевому ринку. Молоко купував у жителів села Вілиця та Прип'ять (майже 100 літрів у день), в домашніх умовах влаштував у себе справжнє виробництво домашнього сиру сортів сулугуні та імеретинський, який улітку розкуповували місцеві та відпочивальники за дві години.

«Опановував сироварну справу у свого знайомого кухаря в Грузії, якому допомагав на кухні в його бізнесі. Там же навчився готувати грузинський плов, хачапурі, кебаб», - ділиться чоловік.

І ці кулінарні навики знову згодилися йому тут, у Шацьку. Два роки Джемал орендував біля торгового центу «Велес» невеличке приміщення, де готував та продава страви національної грузинської кухні. Використовував для приготування страв лише натуральні продукти, приправи до них двічі на рік привозить із самої Грузії. Зараз Джемал запланував облаштувати в Шацьку свій куточок грузинської кухні, переобладнати для цього невеликий трейлер. Потрібно лише знайти відповідне місце, яке б відповідало нормам та куди б і люди могли навідувалися.

Ще одне захоплення переселенця-грузина – виноробнство. Цьому чоловік уже навчався від свого діда – майстра цієї справи. Які сорти винограду обирати, як доглядати за виноградником, коли збирати врожай та як робити вино – досконало опанував чоловік ще в юнацькому віці. Не покидав цієї справи протягом усього свого життя. І тепер мріє (хоч поліська земля та вологий хододний клімат не надто сприяють росту винограду) спробувати виростити виноградник тут, у Шацьку. Цікавлюся, чи є якийсь секрет у цьому. На те Джамал Іванович з усмішкою коротко відповідає:

«Як і в усьому, до будь-якої справи треба підходити з любов'ю. Треба любити те, що ти робиш.»

Вірю, що в Джемала Івановича та його родини все складеться якнайкраще, і з часом йому вдаться виростити на шацькій землі свій виноградник, що так нагадуватиме про його малу Батьківщину – Грузію, а також відкрити свою справу та пригощати місцевих смачними стравами грузинської кухні.

Віта ШЕПЕЛЯ

Коментарі
26 березня
Вчора
24.03.2019