РАЙОН.IN.UA
Роман Скірак, настоятель парафії святого Архістратига Михаїла
Роман Скірак, настоятель парафії святого Архістратига Михаїла

Роман Скірак: «Моїм парафіянам більше не казатимуть, що вони ходять у неправильну церкву»

10:30 13.01.2019
432

Отець Роман Скірак приїхав до Шацька п’ять років тому. Невелика церковна громада, тоді ще УПЦ Київського патріархату, покладала на молодого священика великі надії. Адже потрібно було зміцнювати парафію святого Архістратига Михаїла, будувати храм, консолідувати людей довкола української церкви. Сьогодні отець Роман не лише провадить вірян до Христа, а й, за покликом серця, виконує ще одну особливу місію – опікується на Сході українськими воїнами як військовий священик і волонтер.

Про особистий шлях до Бога, будні церковної громади та місію священика на війні – розмова з протоієреєм Романом Скіраком, настоятелем парафії святого Архістратига Михаїла – пише газета «Новий погляд+».

–Як Ви прийшли до Бога?

–Родом я з Львівщини, де в сім’ях дуже міцні християнські традиції, тому змалку батьки постійно водили мене на богослужіння. Як подорослішав, почав сам ходити до храму: щонеділі, на всі свята. А потім священик запропонував мені стати паламарем, чим я дуже пишався і старанно виконував свої обов’язки. Найяскравіші спогади мого дитинства – не розваги чи дитячі пустощі, а церква, служби Божі, хресні ходи. Я робив те, що мені подобалося, до чого прагнула душа, тому коли постало питання вибору професії, я пішов вчитися на священика.

–Чи важко було розбудовувати парафію в Шацьку?

–Так, зразу було непросто. Несприйняття української церкви більшістю населення, якась байдужість, інертність. Дякувати Богу, ще до мого приходу був сформований міцний церковний кістяк з парафіян: надійних, вірних, з сильною вірою, готових працювати для церкви. Я знайшов з ними порозуміння, і ми з молитвою на вустах почали гуртувати громаду, збирати кошти на будівництво храму, планувати і виконувати роботи.

–Як довго будується храм святого Архістратига Михаїла?

–Майже 10 років. Храм дуже великий, просторий, відповідно треба багато грошей на його будівництво. Поки що служби відбуваються у капличці святої мучениці Тетяни, що на території Шацького лісового коледжу. Так, нам уже тісно там, бо буквально щотижня до нас приходять нові люди. Утім, маємо розуміти, що храм – це не споруда, де комфортно стояти і слухати служби, це, насамперед, дім Божий, це любов, щира молитва. Тимчасово, поки не постане наш новий храм, маємо жертвувати своїм комфортом і миритися з незручностями.


–Які роботи в новому храмі виконані, відколи Ви очолили парафію?

–Ми домурували дзвіницю, купол над вівтарем, накрили куполи, поштукатурили верхню частину храму, вставили вікна. Зсередини обшили центральний купол плитою, покрили плівкою і утеплили мінватою. Такі самі роботи провели і над вівтарною частиною. Влітку минулого року в житті парафії відбулася особлива подія – освячення накупольних хрестів храму. У чині освячення взяв участь єпископ Володимир-Волинський і Турійський Матфей. Нещодавно ми підвели світло до храму (встановили електроопору, лічильник, виготовили всю необхідну документацію), на що витратили 20 тисяч гривень. З початком весни планували активізувати будівництво, але маємо проблему – протікає дах храму. Тому найперше хочемо виправити помилку будівельників, а тоді зробити світло в храмі і розпочати утеплювати стелю і штукатурити стіни.

–За які кошти будується храм?

–За пожертви наших парафіян і численних благодійників. Дякувати Богу, є багато небайдужих людей, які зацікавлені в тому, щоб у Шацьку якнайшвидше постав храм. Один з них пожертвував бляху на куполи, інші виділяли будівельні матеріали, оплачували виконання робіт, жертвували кошти на підключення електроенергії. Постійно молимося за них, бо без їхньої підтримки було б важко.


–Що змінилося в церковному житті громади після створення єдиної помісної Православної Церкви України?

– Ми з великим нетерпінням очікували об’єднавчого собору, потім – підписання і вручення Томосу. Нашої радості і гордості за країну не передати! Я щасливий, що парафіянам більше не казатимуть, що вони розкольники і ходять у неправильну церкву. Ми вимолювали в Бога українську церкву впродовж 27 років незалежності країни, цеглинка за цеглинкою відновлювали її, в муках, можна сказати, народжували українське православ’я. Cьогодні ми маємо єдину помісну церкву, здобуту законним шляхом і без кровопролиття. І все це завдяки святійшому патріарху Філарету, який у такому поважному віці зумів створити найбільшу церкву в світі за кількістю парафіян. Ми готові до діалогу з Московським патріархатом, до об’єднання, до спільного соціального служіння заради бідних, одиноких, людей з інвалідністю, дітей, військоослужбовців тощо. Проте, на жаль, поки що ці церкви не йдуть на співпрацю.

–Ви є військовим священиком і неодноразово були на Сході України, де йде війна. Яка місія капелана?

–Як військовий священик я вперше поїхав у зону проведення АТО в 2015 році. Тоді ще не було штатних капеланів, існувала лише капеланська група при єпархії. Священиків, які виявляли бажання, відправляли у зону бойових дій. Туди, де було найбільше суїцидів серед військових, і велика потреба в тих, хто вмів наповнювати службу на війні сенсом, допомагаючи людині залишатися людиною і водночас виконувати місію справжнього воїна. Перед поїздкою на Схід я пройшов п’ятиденні курси, де мене вчили азів тактичної медицини, психології, техніки безпеки. Перша моя поїздка була в прикордонні війська, які дислокувалися біля Маріуполя. Зізнаюся, їхати було страшно. Але після прибуття на місце відчуття змінилися. Я побачив, що потрібен цим людям. Відправляв у капличці служби, сповідав, причащав і просто спілкувався з бійцями, багатьох з яких саме війна змусила повірити в Бога. Більшість просто хотіли виговоритися, розповісти про проблеми, які виникали в їхньому оточенні чи в сім’ї, почути слова підтримки. У вільний час я допомагав на кухні і навіть грав з бійцями у футбол. Військові дивувалися, бо вперше таке бачили. Їм було важко повірити, що священик – така ж людина, як вони. Поїздок у прифронтову територію в моєму житті було 13. Ми об’їздили майже всю зону АТО, привозили допомогу не тільки бійцям, а й мирному населенню, подарунки –вихованцям інтернату.

Читайте також: Роман Скірак: «Солдати, як діти, радіють подарункам з рідної землі»


– Чи були небезпечні моменти під час поїздок?

–Так, ми двічі потрапляли під обстріл. Перший раз у Мар’їнці, другий – як поверталися зі Щастя в Станицю Луганську. В Щасті ми тоді провідали наших хлопців, вивантажили допомогу і поверталися назад вже поночі, приблизно о 23.00. Як розповіли нам згодом, у такий час на вулиці ніхто не ходить, а ми насмілилися їхати, ще й біля блокпоста сепаратистів. Звідти почали прицільно стріляти по нас з автомата. Дякувати Богу, не влучили, і ми благополучно виїхали з зони небезпеки. Нам треба було переночувати, а тоді вже вирушати в дорогу – в наступні рази ми так і робили.

–Тривають різдвяні свята. Що б Ви хотіли побажати своїм парафіянам і жителям Шацького району?

–Закінчився піст, і православні з великою радістю святкують Різдво Христове, не за горами свято Обрізання Господнього і Василія Великого, Богоявлення. Минулий рік був доленосним для православних українців, нехай же і 2019-й стане не менш багатим на гарні події. Зичу, щоб усі ваші молитви були донесені до престолу Всевишнього, а Вифлеємська зірка зігріла серця миром, добром, любов’ю і благословила усіх на довгі роки земного життя.

Мирослава ЦЮП’ЯХ

Коментарі
25 березня
Сьогодні
Вчора