РАЙОН.IN.UA
Оленине: місце, де спинився час
Оленине: місце, де спинився час

Оленине: місце, де спинився час

14:00 16.09.2018
624

«Вечки», «вітьор», «журахлина», «сидю», «ненька», «доріжче», «кричєти»… «У цьому закутку Полісся спинився час, і люди досі живуть за винятково своїми правилами», – Волинь24 про мальовниче село Камінь-Каширського району – Оленине.

Як і сто літ тому, збираються на перехресті обговорити новини. Під хрестом, увінчаним рушниками та стрічками. Звично, ніколи не пропустять чужого, бодай би що не сталося. І так смачно розказують про те, як «Явдоким», батько нардепа з сусіднього села, в Одесі на базарі гриби продавав — як ніхто і ніде. І сміються, наче вперше про це чують.

Щоб зрозуміти, що таке волинське село у глибинці, треба їхати сюди, в Оленине. На Камінь-Каширщину. Походити. Поносити за плечима столітню «неньку». Поспівати про дубровойку. Загрузнути човном у Стоході. І хоча б раз спробувати, як це: тричі за день брати весло, бідон, дійницю, сідати в човен і плисти туди, де стіжки підпирають небо… доїти корову.



«ЯКА ЩЕ ЖУРАВЛИНА?! ЖУ-РА-ХЛИ-НА!»

Тут тебе помічають, щойно ти до першої фігури дійшла. Залюбки позують для фото, тільки вельми просять написати заголовок «Шукаємо жинку для нашого голови», бо «файний дуже і женити треба».

Голова тим часом у напрасованій сорочці поза хатами веде з двору коня пастися. Ще не бачить нас, заїжджих гостей. А ми ще не знаємо, що то – голова.


У церкві тихо йде ранкова служба. Присвяток. Під церквою – кілька велосипедів і… скандальний пам’ятник російському цареві Миколі та його родині, через який свого часу сільського батюшку сану позбавили.

Батюшку замінили. Але пам’ятник лишився.

Поля, які відпочивають після картопляних баталій. Яблуні… З-під веранди з вікнами в картатих калачиках виходить перша зустрічна бабуся. Помалу так іде. Пильно приглядається, усміхається золотою посмішкою, а за трохи вже й просить до себе, на яблука.

Марія Остапівна. На її городі колись «малися» будувати школу.

«Той-во з Луцька приїжджав каменя закладати… Але вже нема ні городу близейко, ні школи», — бідкається.


А поки ми слухаємо, поруч спиняється її сусід на раритетному велосипеді, цікавиться, що то ми за одні…

«Дівчата, напишіте про кавуни: вельми ж бо дорогі. Бо шо то є: кілограм кавуна за два кілограми картоплі? А-а-а… В Луцьку доріжче? То беріте тут і везіте в Луцьк!» — поїхав…

Чим глибше в Оленине, тим живішим стає село. Картоплю вже викопали, гриби ще не вродили – всі на дорозі. Симпатична молодиця, не спиняючись, з велосипеда прискіпливо так і трохи навіть іронічно кидає: «А хто-то ви такі? Журналісти? Про село?..» — чкурне далі. «Вам би наш фонтан побачити. На фонтан поїдьте», — кине раптом через спину і покрутить собі.

Фонтан – то місцеве джерело…

Десь за третьою хатою за екскурсовода напроситься Саша. Саша тільки з Польщі. Трохи, видно, заробив, тому може собі дозволити більше за інших… Ти йому «Оленине», а він править на «Оленіно». Ти йому «журавлина», а він відкриває широко очі – і: «Яка ще журавлина??? ЖУ-РА-ХЛИ-НА». Що ж ти така, мовляв, неосвічена…


«ПРИХОДИТЬ ДЯДЬКО З ГУТИ: «ДИВИСЯ, СИНУ, ОЦЯ БІБЛЬОТІКА – ТО НАША КЛУНЯ»

«Була така цариця Олена…». Історію назви свого села старожили розповідають, як казку.

І не цариця Олена. І не Оленино споконвіку. Спитайте будь-кого з дідів у довколишніх селах – вам розкажуть про «жировців» і Жирово. Саме так колись звалося це село. Точніше, жменька хуторів над Стоходом.

«Були такі снасті риболовецькі жирова, сітки тобто. Саме від них і назва пішла. А на центральній пристані на Стоході скрині з рибою стояли. Там рибу складали, а тоді продавали», - зі знанням справи розказує сільський голова Олександр Сидорук.

Потім один із поляків-власників Жирова подарував його доньці Гєлєні. З того часу село зветься Гєлєніно, Геленине, Оленине… Війни за війнами – від Гєлєни тільки скупий спогад і зостався. І назва.


За совєтів «жировців» із хуторів позганяли в село. Раблине, Вугол, Поболоття, Заріка, Гольське — назви хуторів стали урочищами, але міцно вїлися в селянську пам'ять. Згодом «куркульські» клуні перехрестили на контори та бібліотеки. Куркулів — подалі. І ліпили з оленинського добра статки колгоспові «Червоний прапор». З центром у сусідньому селі Боровне.

«Сиджу якось в бібліотеці ще тоді. Аж то заходить дядько з Гути з хлопчиком, сином своїм. «Дивися, — каже, — сину. Ота бібльотіка — то наша клуня. Ай добре було дерево: диви, яку хату поставили!» — згадує Марія Босак, яка 44 (!) роки відпрацювала у сільській бібліотеці.

Від колгоспу тепер — ні сліду. А Оленине з «бригадного» села стало повноцінним. У 1993-му обзавелося своєю сільрадою. Мало того – навчилося вигризати собі добробут. Як?..

ДОСІ ВЧАТЬСЯ В МАЙБУТНЬОМУ САДКУ

Сяк-так зведена по війні з хазяйських клунь сільська школа – розїхалася на всі боки у 2012-му. Половину найстарішого корпусу батьки змушені були розібрати, бо був аварійним.

Про те, як тут вчилися діти, писали всі волинські ЗМІ. Учительську, кабінет директора, два класи вмістили в сусідську хату. Сіни. Кухня. Грубу затулили шторами. Під стелею Шевченка у кабінеті директора повісили…

У 2013-му, на Покрову, в Оленино приїхав голова ОДА Борис Клімчук. «Тойво з Луцька», — як казала Марія Остапівна. Заклав камінь у майбутній фундамент на її городі. За два роки пообіцяв школу.

Але недовго тішилися. Вже під зиму приїхали машини, щоб плити, завезені на будмайданчик забрати.

«Усе село прийшло. Наші люди не дали», — згадує Олександр Сидорук.



На планах про школу поставили хрест. Щоб так-сяк втихомирити людей, у районі запропонували збудувати корпус на шкільному подвірї. Мовляв, гроші дадуть, а робочі руки — за оленинцями. А далі зведуть обіцяну школу, буде за садок…

Звели. Вчителі обіди готували, оленинські хлопці, вишколені на заробітках, будували. Досі вчаться діти в майбутньому садку. А плити на городі баби Марії поросли березами.

«Ми зверталися до кожного наступного губернатора після Клімчука. Щоразу «рокіровки». Тому я в ці обіцянки вже не вірю», — резюмує сільський голова.

Йому 31 і він пройшов бойове хрещення не тільки чиновницькою службою. 9 місяців відслужив в АТО. Повернувся в село і «воює» на тихіших, але не менш важливих фронтах.

«ЯК ТО БУЛО ЛЕНІНА НЕ ПОВІСИТИ?»

«Після розвалу колгоспу трохи все стихло. А потім до нас приїхала завідувачка відділом культури Євгенія Смолярчук і каже: «Маріє, треба зібрати жінок. Треба їх в область!». І давай ми з нею від хати до хати жінок просити. Жінки ніби й не протів, чоловіки й собі: «Хай їдуть спивають, тіко хай свиням наготовлять!». Бо раніше то була хор-ланка. Ми ставили все тоді вечорниці. Десь є в альбомі ті вечорниці. Зараз покажу…» - Марія Босак іде шукати в закапелках сільського клубу альбом зі старими світлинами.


На гарно обшальованих деревом стінах закладу – новітня фотогалерея. То знаменита місцева «Дубровойка» і її фрагменти. Он продюсер Бебешко з дівчатами. Деяким дівчатам – під 70-т… Алла Кудлай. Оксана Білозір. Екс-спікер Верховної Ради Адам Мартинюк – хліб з рушника цілує.

«То-то він нам цього клуба зробив», - підказує Марія Босак.

Марія Дем'янівна у селі – місцева легенда. Душа аматорського народного фольклорного колективу «Дубровойка», що діє тут ще з 1987-го.

Несе альбом. Дійсно вечорниці. Жінки і чоловіки у «бабиних та дідових» сорочках. Килими за спинами. На них великий портрет Леніна …в рушниках, а по ліву руку – менший Шевченко, теж вбраний.

«Як тоді було Леніна не повісити?» - всміхається.


«Дубровойка» об'їздила півсвіта. Столичні фольк-шоу, місцеві фестивалі… У колективі – вісім жінок. На чолі – невістка Марії Дем'янівни Інна.

«Шо стара, шо молода, - то вона про те, що невістка трапилася та, що треба. – У мене не тільки вона, а й навіть сваха стала співати. Тільки там, в себе».

«Нам пропонували назватися «Жировці». Але жінки стали кричати, що то гидко. Хай буде на честь нашеї коронної. «Ой зашуміла зелена дубровойка» - то така пісня, яку знають тико тут. Суто наша. Її ще якось Леся Українка в Запрудді (село на Камінь-Каширщині, - авт.) записала, але то теж звідси вона туди дойшла. І як заспівали ми на прослуховуванні в Луцьку цю пісню… Ірина Хмілевська нас прослуховувала. Тут - хвостик. Така вся молода. Ми всі поважні. А вона нам: «Ви не так співаєте, як у вашому селі її повинні співати!». Думаю: «От дивись, якась прийшла і луч знає, як у нашому селі». А вона: мовляв, хіба у вас кажуть «чотири»? Тож «штири»! Хіба «вітер»? Тож «вітьор»! Як вона нас тоді надихнула, що то наше і що то гарно…».


«А ВОНА ТАКО НЕНЬКУ ВЧЕПИТЬ – І: «ШОБ ТИ ЗДОХЛА! ШОБ ТИ ЗДОХЛА! А-А А-А А…»

Разом із невісткою Марія Босак заводить пісню про дубровойку, потім каже, що треба веселої – і дівчата починають: «Ми з Оленіно такії молодички хоч куди…».

«Співала всюди. В школи. І як вже була дівкою. Наші дівчата (ми все казали «гряденци», бо з вулиці Гряда) зийдуться на грудочок. То вородалі грали…», - згадує.

«Вородалі?» - перебуваю дівочі спогади Марії Дем'янівни.

«То така гра. Що чіпляються оден за оден, спереду батько, мати, тоді дітки. І вовк окремо. Дітки співають, кружка мати з батьком їх водить. Вони: «Вородаль, вородаль, ти, матко, не давай. Як ти нас віддасиш, то ти кольку зїсиш. Не давай, мамко, бо нас небагацько, на насіннєчко, поколіннєчко! Іди, вовче, в поле, хай тебе чорт коле!». І бігають тако. Яку вовк відирве, то його. Натомимося грою, давай будемо співати. І шо головне: ми вже тоді співали в два голоси. Тоді перший тягнути - то звалося голосити. Кажемо: «Христе, бери голоси!»… - задумалася Дем'янівна. - А ще як геть мала була, мати зо мною в Шкурину дуброву ходила ягоди брати. З ненькою тако. Повісить на сучкові неньку і бере ягоди. Ще й зараз вона є, та ненька».

Із сільської бібліотеки Марія Босак виносить неньку – колиску з соснового лика, дно якої сплетене з ниток. У цій самій неньці її колись носила мати і в поле, і в ліс, і до корів. Так колисалося не одне покоління оленинців…

«Ото тико в нас звуть ненька. Всюди колиска. У нас була одна жінка, то тако вчепить неньку і біжить за коровою: «А шоб ти здохла! Шоб ти здохла!». А тут: «А-а-а А-а-а А..» - ненька аж підскакує за плечима Дем'янівни.

Ми ще довго співали. І про молодичок,і про вдів. І старих сороміцьких, в яких Марія Босак так хвацько на ходу заміняла найміцніші слова на «той» і «тая». У гурті оленинці згадували, як віками виживають з лісу, як зі своїми грибами вже давним-давно «витоптали» дорогу аж до Одеси. Як Явдоким Смітюх із сусідньої Житнівки, «той, шо один син нардеп, інший бізнесмен, а ше один прокурор», гриби в Одесі продавав…

«Приїхав Явдоким в Одесу. Гриби продав, а потеруха лишилася (крихти, які після сухих грибів в мішку зостаються). Він, довго не думаючи, каже: «То насіння грибів!». Ходить вулицею, продає по склянці, все насіння та насіння. Один питає: «А як їх вирощувати?». Явдоким відповідає: «А як? Береш посудину, насипаєш туди землі, тоді потеруху, поливаєш – і вони ростуть». Продав. Поїхав у Житнівку. Приїжджає на другий рік. А вже мужики його вичислили. «Слухай, - кажуть, - ти ж обіцяв, що будуть гриби. Вертай гроші!». Явдоким подумав і каже: «Ви якею водою поливали. Холодною! А треба було теплою ж!» - аж заходяться…

Чи правда, чи легенда, але таких Явдокимів, схоже, у цій стороні – не один))


ГОСПОДАРІ ПРИСТАНІ І ЧОВНОВИХ СПРАВ МАЙСТРИ

Наслухалися байок. Наспівалися пісень. Ведуть «на центральну пристань». То знакове місце в Оленино.

«Наш штаб», - всміхається сільський голова, показуючи на стару хату на березі. Тут, мовляв, на Водохреще оргкомітет засідає, люди перевдягаються: у селі запровадили моду на масові купання у Стоході: хрести з льоду, гарячий чай, каша з казана…

«Приїжджайте, - кажуть. – Минулеї зими більше як 150 людей було».

А поки «пристань» тиха. Спочивають човни. Їх тут тьма. Більшість – справа рук сільського майстра Олександра Мороза.


«Не стільки рибу ловити, як корів доїти! – помітивши, як ми фотографуємо човни, виходить з двору говірлива Оксана Мороз. – Корови в нас на літо завше там ставлять(показує кудись ген за Стохід, - авт.). Подоїмо – де й назад. Тепер два рази в день, а літом то й три. Щодня людей з 15 їде. Беремо бідони в човен, хто з ким кучкується – і вперед. Гарно так! Треба бачити. Пане голово, завези ж дівчат у Ковпак!»

Оксана Мороз на пристані корінна. У них в селі, каже, яка жінка до берега близько живе, то з веслом справитися вміє. Бо і баба її так корови доїти плавала, і мама, і вона, і її діти…



Голова роззувається, відв’язує човна – і за мить ми прямуємо в Ковпак, урочище, де цього літа стояло 34 корови і з 15 коней.
Нині там тихо. Стохід шумить. А ходів стільки, що легко можна заблукати, як не знати, куди звернути.

Що далі у нетрі Стохода, то більше бачиш, яке воно – Оленине. Хочеться і собі припнути човна, весло кинути, напитися води з криниці на Ковпаку, брязнути дійничкою – і… Ех, не вмію тільки корів доїти.

***

Олену таки знайшли. Поки ми співали-плавали, вона тихо виглядала у вікна спогади. Уляна Сидорук. По-вуличному Влянка. За паспортом – Олена. «Но я не Олена в жизні», - виправляє.

Їй 95. Найстарша в Олениному. За плечима два класи польської школи, за третій батько заніс вчителеві банку меду, бо треба було бички йти пасти.

«Ходили на поле, ходили в ріку…» - згадує бабуся колгоспну свою юність. У війну вона, ще фактично дитиною, копала своїми руками окопи під Каменем-Каширським. Забулося… Стільки років, що вже й на питання, чи була замужем, каже: «А й не помню».


«А чоловіка вашого як звали?» - хитрую.

«Іван?» - всміхається бабуся і посмішкою видає, що таки не забулося.

Семеро дітей. Кількадесят внуків. Батько був сільським старостою. Нині внук – сільський голова. На очах баби Влянки (найстарішої офіційної Олени з Олениного) достигали 95-ті гарбузи в її житті. Падали долу 95-ті яблука. З пристані до Ковпака рушали 95-ті човни. Щоб колись рушити – і вже до неї не повернутися.


Текст – Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото і відео - Ірина КАБАНОВА.


Передрук без згоди Волинь24 заборонено.










































































Коментарі
25 березня
Вчора
23.03.2019