РАЙОН.IN.UA

Вперше синьо-жовтий прапор замайорів над Рожищем у 1989 році

12:00 23.08.2018
272

З давніх-давен символом зміни влади, найбільш переконливим аргументом, який справляє велике враження на свідків переломних подій, що відбуваються в державі була зміна прапора.

На жаль, ми частенько забуваємо про людей, які творили нашу з вами історію України на місцях, історію злетів та падінь, заборон і революцій, історію визвольних змагань за волю і свободу. Більшість помилково вважає, що синьо-жовтий стяг вперше було внесено до Верховної ради 23 серпня 1991 року. І хоча події не такі далекі, а свідки живі - люди почали забувати, що Рожище, перший районний центр Волині, в якому найвище замайорів синьо-жовтий стяг. Тож, давайте пригадаємо тих людей, які стояли на порозі нашої Незалежності.

Буремним подіям, які вирували в країні 1989 році передувало багато факторів, це, передусім, незламний дух українського люду, який переселився з Польщі та повернувся із заслання і своїми розповідями спонукав молоде покоління боротися за волю на рідній землі. Тогочасні події в Прибалтиці, Чехо-Словатчині та інших країнах ще більше сколихнули нашу національну свідомість. У Львові швидко почалися зароджуватися думки про Незалежність України.

За ініціативою Олександра Гудими, члена Народного Руху України, очільника Львівської обласної організації НРУ в травні 1989 році у Луцьку був проведений мітинг на якому закликали свідомих громадян вийти з синьо-жовтими прапорами, тризубом та піснею «Ще не вмерла Україна».

В той час у Рожищенському сирзаводі зібралася купка колег-однодумців, свідомість яких не могла і не хотіла більше мовчати. П’ятеро молодих чоловіків Валентин Яковлев, Сергій Троцюк, Анатолій Наумкін, Олександр Сова та Віктор Боднар, а згодом до них приєдналися рожищанини Павло Іванюк, Валентин Малиновський, Петро Гаврилюк (пізніше голова Народного Руху України в Рожищі) та вчитель історії з Мильська Валерій Куденчук виношували задум про національний переворот. Саме в цей період доля звела їх з Олександром Гудимою. Однодумці збиралися по квартирах, обговорювали свої плани за так званими «зачиненими дверима».

Після бурхливих травневих зборів вперше привселюдно український прапор з’явився 19 серпня 1989 року, в день Преображення Господнього, у приміщенні Волинського обласного театру ляльок, де відбулася установча конференція Волинського осередку Народного Руху України.

В той же час вранці, в Рожищі, всі хто йшов на роботу повз Сирзавод, споглядали дивовижну картину - на самій верхівці громовідводу майорів синьо-жовтий стяг. Саме напередодні вночі двоє свідомих громадян Віктор Боднар та Анатолій Наумкін зварили тримач та встановили цей український символ на найвищій верхівці міста. Це було водночас і дивовижно, і лячно. Як пригадує Валентин Яковлев, керівники не знаходили собі місця, два дня просили працівників зняти прапор, навіть пропонували 250 рублів, але ніхто не наважився прибрати з громовідводу те, що носили, хай і потайки, в думках - своє прагнення жити у вільній, незалежній Україні під синьо-жовтим стягом.

Незабаром до патріотів з Сирзаводу приєдналися і працівники Фермашшу: Анатолій Поліщук, Петро Присяжнюк, Юрій Годлевський Олександр Оверчук, Петро Василевич, Анатолій Терлецький. Власними зусиллями цим чоловікам вдалося провести один санкціонований мітинг на підтримку Незалежності України на стадіоні «Колос», де зібралося близько 5 тисяч небайдужих рожищан. Згодом влада побачила, що пахне «смаженим», заборонила проводити подібні заходи. Тож, уже на той час створений районний осередок Народного Руху України, попри заборони провів ще п’ять подібних мітингів, куди сходилося близько тисячі містян.

Після здобуття Незалежності осередок базувався на місці, де нині функціонує магазин «Люкс».

- Ми були молоді, одержимі ідеєю про волю Україну і не боялися ні переслідувань, ні штрафів, ні судів, - підкреслює Валентин Яковлев. – Їздили по селах, агітували людей, роздавали газети та агітки із закликами до боротьби.

Особливим виявився першотравневий парад 1991 році. Як пригадує Анатолій Поліщук: «Прийшли ми на роботу, усім роздають червоні прапори, а я і ще двох колег зі своїми синьо-жовтими знаменами. Треба було бачити подив на їхніх обличчях. Щоправда ніхто нас не бив, всі чекали що ж буде далі. Нам дали можливість іти поряд усіх. В центрі навпроти трибуни працівників компартії через дорогу з таким же прапором гордо стояв Павло Іванюк».

Це був початок кінця… Ми здобували свою Незалежність. Гордо, мирно, відважно. Ось так до боротьби за свободу долучилися наші земляки, небайдужі рожищани з центром патріотичної думки у Луцьку.

Сьогодні рухівці жалкують тільки про одне, що не зуміли втримати оту свободу і до влади прийшли антиукраїнські сили, змінивши наш європейський вектор. Проте, що наша Незалежність, через стільки років, таки омивається кров’ю. Але гордяться молодим покоління, яке зробило Революцію Гідності та сміливо і гідно боронить Східні кордони України.

Ірина Зенц

Коментарі
26 березня
Вчора
24.03.2019